…котрий день, не зважаючи на віддаль в просторі, мене не покидає Вона і з нею піднесене передчуття світлої, високої, щасливої, містерії про нас!..

( Read more... )

Він жив і раніше, але народиться післязавтра.

( Read more... )

( Read more... )

Caimans must live

Вщухло сонце і вітер зник  під горизонтом.  Стихли зорі та лінії їх траєкторій застигли під хмарами.  Стихли мрії, та сліди їх руху поверхнею свідомості ше довго будуть співати болем весняних елегій.

В затінках цвіли вечірні мрії… в закутках роїлись дивні сни, готові впасти в голову першого ліпшого потомленого працею. В болотах рявкали жаби, над стріхами парубочились горобці, під стріхами сварились ластівки за те, хто першим принесе на обійстя нову квітку. В стайнях спали кури, гуси…корови, телята… муркотали, покряхкували,  прицмокували…

…а молоді каймани тільки збиралися приймати передсонний душ.. в ставку, подібнім на тропічну лагуну, крутили воду навколо осі хребта, хвостом збурювали дощ знизу догори, кусали червоні промені заходу, витягували з дна лагунки день… і висипали його в вечірнє повітря… ніби… вливали його з метою продовжити, або виганяли з лагуни з метою пришвидшити ніч…вилазили на нагріті вдень каміння.. вловлювали вечірній східноєвропейський атмосферний планктон.. хавали його… їм буркотало в животі.. і може вони навіть в тому буркотанні змагались.. коли по площині води… несамовиті кільця пускала мертва туша курки, курок, індика, …а то й бува теляти… їх притягало невидимою силою в ту точку.. і їх думки завмирали хвилин на п’ять а то і сім… бо думаючий орган – щелепи був занятий видиранням плоті з мертвої туші, киненої на поталу кайманам – генераторам нових дамський сумочок і чоловічих мештів..  та йой. Та не заздріть ви так тим кайманам… не солодко ж отак на спеці… жити в багнюці.. без книжок, Інтернету і телевізора, без коханок, без лате і без лобстерів сотні разів на день снувати периметром своєї крихітної свободи, своїми очима обводити безмежне небо, своїми мріями вбирати неосяжні тони омріяного, поїдати, те шо вкинуть, а не те шо вполюєш, і кожен раз те саме, за графіком, як в тюрмі, ну… інколи бувають свята, коли банда Зельоного привозить своїх боржників, списати на той світ… але ж то людська плоть..солодка і не завше смачна… то не зебра, не буйвол, не антилопа.. інколи відчай проймає настільки, шо пробуєш гризти оте їбанатське латаття, але ні… не вийде з каймана ніякого вегетарія.. отак… і снують, хижаки в демократії: з зубами для смерті, в умовах… що малюють час в чорно-біле…  отак і снують… кожного дня… приростаючи на сантиметр шкіри… і грами м’яса… а якби застрайкували і здохли з відчаю передчасно… чи загальмували ріст… чи перегризли один одного… чи просто дістали всі на раз рак шкіри..?

 .. то здохла б уся індустрія курвоїбанських послуг:.. не було би приросту в день на 3 см квадратних шкіри молодого каймана, не було б приросту м’яса на грамів 100 в добу за витрат на душу у біля двохсот.... не було би сумок, які би гламурнії (не було би мештів в яких тії ж) франти… дарували б середнього класу курвам, і вгощали б  в дорогих ресторанах елітними стравами… з м’яса… статевозрілого… статево нереалізованого аквакультурного каймана…. за секс.. якого каймани так і не мали…

Курви, молодих тих кайманів погугліть хоч…

…хто як і шо кому – не мені знати, але від вчорашнього вечора надворі мені пахне весною… навіть мороз звучить якось так, як того хоче березень…. Хоча надворі тільки Йордан….

…коли минає осінь, лишає по собі чорно-білі рими, і вітер, шо не має ні смаку, ні напрямку, а лише швидкість. Коли осінь настає – то вітер бавиться щоденними римами на задвірках наших кроків – саме звідси усе це листя котре хоче провести зі мною декілька кроків, декілька митей польоту містом, чи немістом.  Коли осінь в золотій ері, то в ту мить, коли легені порожні – перед вдихом: у мить, коли буденність розпилена у вакуумі  – відчуваєш її присутність у собі – саме смакуєш нею, але смак лине зсередини – десь звідти, де і народжується подих, а може і звідти, де в деякі моменти життя, завдяки котрим Життя хочеться писати з великої літери, відчуваємо характерний лоскіт; відчуваєш її владу над собою, але та влада – вона аполітична і безкорислива, не вимагає нічого в замін – отак як і любов…. Хтось намалює осені портрет, хтось напише сонета, а хтось заспіває пісню, проте будуть і інші, які загадять парки поліетиленом, екскрементами та сховають сонце за мегапікселі рекламних щитів… а наскільки це просто – побачити сонце піднявши тільки погляд догори, не долаючи метрів (санти- … кіло-) з тіні не бачення, з тіні, шо позбавляє лоскоту в животі, коли споглядаєш як вітер парубочиться  із листям, і сам мимоволі, стискаючи її пальці у долоні, тягнешся… на зразок вітру… і переповнюєшся бажанням малювати портрети, писати сонети, співати…і не повертатися у світ мереж, політики і чисел…

Коменти скріню!...

якшо хтось з вас, чи з ваших друзів, родичів, близьких і сусідів, має ідеї, не має ідей, а просто потребу в інвестиціях, чи просто потребує капіталу для цікавого і вигідного проекту – пишіть сюди ((((invest-germany at rambler.ru))). Бо є можливість знайти інвестора (не так шоби збудувати все і нараз, але в розумних межах). Я сконтактуюся…. І хто-зна, а раптом шось з того та й вийде!.... і буде всім добре на тій землі))

OSV.

Літо минуло…і небо замалювалося в кольори повільних пісень, котрі налили до вечері теплого чаю, і посьорбуванням почали кликати у сон – шоб не дати нам бачити, як місяць кидає жовті пастелі на те, що було терапікселями літнього абсенту … рясні краплі розносять осінь кожної миті все більшими діаметрами у нашім часі, у вересні… і ми, крокуючи вперед, з думками, чи без думок, або обходимо калюжі, або простуємо прямо через них… залишаючи за собою ше більші кола, для проникнення в наші вірші осінніх рим… скінчиться колись все, і дощ, і сміх, і навіть біг пружин найдорожчих годинників: а тим, що втримає серце у грудях, життя у серці, пісню в житті – буде вміння посеред зими бачити сонце, стати таким для інших, не прогнутися перед умовами, що навколо, не спростувати віршів про всеперемагаючу силу…, і про кралі дощу, якими хтось комусь та й намалює тепле серце… на шибці, посеред чорно-білого дощу… Vivat вересень!...

( дорога... )

В честь свята Дня Героїв!!!

Богдан Стельмах.

Б А Н Д Е Р І В Ц І

Ніде при хаті не знайшовши схрону,

Не тямлячи, кого й за що клене,

Лихий, мов гадь, кривий москаль "з району",

Уперш назвав бандерівцем мене.

Впросився якось я, мале-зелене,

За мамою до Львова на пів-дня.

"Бандерівець!" – штовхнувшись попри мене,

Ошкірилось кудлате жиденя.

Як я тужив за домом сиротливо,

Бо попервах до львівських шкіл не звик,

"Бандерівець...", – дивився співчутливо

На мене наш директор-фронтовик.

На сірих сходах університету,

За чесно пообіцяних сто грам,

Сумний сексот признався по секрету,

Що як бандерівець – я знаний там...

В тайзі, в краях, що їх нема на мапі,

Як я московську муштру відбував,

"Кусок" прищавий, сука Вася Цапін,

Мене при всіх бандерівцем назвав.

Бандерівець, бандера, бандерівець...,

Мене так звали понад сорок літ.

І ось нарешті – день, як чорнобривець,

Квітчає сірий український світ.

Хто ж, як не ми! Коли, якщо не нині!

Кого ж провчати, як не вражу чадь!

В могилі братській – у глинянській глині

Про це мені брати мої кричать.

А ще в тій глині, у кривавім глеї,

Устами героїчної доби

Кричать брати, що нам в ім'я ідеї

Єднатись треба ділом боротьби.

Вставаймо, вічні революціонери,

Хай буде єдність нам за знамено!

Бо хоч не хоч, а іменем Бандери,

Всіх українців хрещено давно.

Слава Україні! Героям Слава!

Загасло сонце у верхніх кутах вікна, загасли зелені гірлянди листя і трав, якими бавився вітер, загасло місто, увімкнувши неони, замовкли кроки черевиків… лишились сліди її щік і день у спогадах, що на пару з Її торканням малював на мені все нові для мене задуми … загашу ноута і теж піду спати. Завтра нові промені намалюють продовження, Вона підправить… а я .... все. Я пішов…

Той шматок міста, що влазив у периметр лобового скла, був замальований у молоді хмари, сонячні потоки та траєкторії закоханих пар, вітер розмножував і розносив флюїди у кожні груди, місто з закритими очима  колисалося на нитках, причеплених до обійм весни з молодим вітром, фари заглядали у все нові закутки між зеленню та незеленню, моя права стискала її ліву... а дрібний дощ взявся наздоганяти канкани серцебиття під чорним металевим дахом… ото буде весна!!!

…у зовні сірім польовім шатрі, ( зсередини замальованім )

…буває, що не знаєш аж ніяк, як і куди тебе завтра поведе Господь. Частіше – взагалі не маєш уяви який сон впаде і засвітить екрани нічної свідомості. Я мав сон. Чомусь і дивно, я мав у той же час відчуття, що то не сон, а думка, відеотекст, написаний мною, його автором,чи продюсером, проте, вважатиму це сном, бо відбулося це за закритими очима, і в темну пору доби…. ( Read more... )