Літо минуло…і небо замалювалося в кольори повільних пісень, котрі налили до вечері теплого чаю, і посьорбуванням почали кликати у сон – шоб не дати нам бачити, як місяць кидає жовті пастелі на те, що було терапікселями літнього абсенту … рясні краплі розносять осінь кожної миті все більшими діаметрами у нашім часі, у вересні… і ми, крокуючи вперед, з думками, чи без думок, або обходимо калюжі, або простуємо прямо через них… залишаючи за собою ше більші кола, для проникнення в наші вірші осінніх рим… скінчиться колись все, і дощ, і сміх, і навіть біг пружин найдорожчих годинників: а тим, що втримає серце у грудях, життя у серці, пісню в житті – буде вміння посеред зими бачити сонце, стати таким для інших, не прогнутися перед умовами, що навколо, не спростувати віршів про всеперемагаючу силу…, і про кралі дощу, якими хтось комусь та й намалює тепле серце… на шибці, посеред чорно-білого дощу… Vivat вересень!...