Шукаючи захмарності  надуманих бажань за горизонтом, іноді, чи часто, женешся туди зі швидкістю думки, долаючи мислимі та немислимі кордони, перешкоди і «але»… прилітаєш на місце і часто крізь  хмари поту  не відчуваєш нічого перед собою, не бачиш тої за хмарності очікувань, окрім. окрім вітру, котрий і так живе там, куди подивляться очі. Якшо повернути голову назад...так: я причепив собі вітер за вухо. І він втікає від мене, іноді стукає по шиї, а іноді заглядає з-за вуха вперед, куди то я так лечу, іноді тягне назад, заплющуючи очі, і стискаючи зуби… кричить "Тіко не туди!!!"…отак я якось подружився з вітром…історії про дощ, сніг, грім і блискавку – в наступних номерах журналу! ;)