Він любив тихий шепіт крізь штори ночі. Вона не любила його. Він любив грім під будь-яку музику. Вона боялася його. Він любив дощ в найпаскудніші дні року. Вона гидувала ним.

Він любив. Вона? - вона просто стиха читала про себе легенди карт у країну мрій, чи то країну дурнів, чи то … в Сирію, чи Закарпаття – немає значення – закривала очі і уявляла: сонце, трави, хмарки-містичні істоти, потоки з яблучного соку та вірші з правдивих слів, найміцніші гори та найгарячіші ночі в них, кожен погляд як перший, кожен дотик, як перший крок пальцем у гарячий шоколад, і формули на піску з імен, котрі не піддаються дії вітру, води, часу... вона мріяла. вона чекала. на що? - питайте її.

Вона не любила тихого шепоту крізь штори ночі. Він любив. Вона не любила грому під будь-яку музику. Він не боявся. Вона не любила дощу в найпаскудніші дні року. Він не гидував.

…. вона мовчки кохала… і чекала свого чуда, дивлячись на світ, що міг і мав стати Їхнім,  крізь заплакані осіннім дощем вікна.

… і він кохав. Але не мовчки… і колись, умів був робити чуда. Щоби світ з-за заплаканих вікон розцвів під золотими променями сонця, що сходить. І не зайде ніколи… бо так ліньки дивитися на годинник…

...з неба залишилися тільки проміжки між листям дерев, і вітер, прохолодою нагадував про те, шо пора нерання.

вони сиділи на лавці, посміхалися, випитувалися про те, хто хитріший, спритніший, менш закоханий...а зовсім недалеко, у кіно, показували фільм, і може, навіть, там їм теж б було місце, може б вони у ньому теж хотіли залишитися. та, вони сиділи, всміхалися, перехитрювали один одного під проміжками захованого за дерева неба...рахуючи час кількістю перехожих повз...