Та, я вже знову тут. і в мене знову весняне бажання клацати клавою. шось писати сюди, шось туди (аська, гуглток, ворд і інші духи в онлайні :)
Та, я тут, а завтра буде вже піст, тому нині тре наїстися м"яса... так, шоб захотілося,...... аж............ ну принаймні не завтра... :)

Я тут, а зліва від мене новий монітор - мама вирішила свій комп апгрейднути і тут стоїть біля мене 22" тілівізар ... отак. NFS Carbon на нім круто валить - аж головом тре крутити :))))

чи є хто в жж, дотичний до піару? ... спільноти української такої не бачу.... мож хто є, га???

Настав ранок, вона прокинулася, я теж. Я швидше, щоб побачити, як вона допиває останні ковтки сну і переступає ногою із ночі в день. Незабутнє видовище. Заради такого варто жити і кохати.

Колись на небі світив місяць та сіяли зорі. Пронизували своїми тонкими променями наскрізь несміливі юначі бажання. Дірявили наскрізь скромні та небрехливі очі, і очі танули, відкривалися і шепотіли «Я …… !». У кожного три крапки мали свій зміст. Хтось і досі живе поміж першою та третьою.

Зараз на небі місяць просто живе. Там його місце – поміж зір, що розсипалися небом, візерунком, який собі хтось взяв за закономірність тривимірності світу та систем навігації. Зорі просто там були завжди і навіть не задумувалися, що хтось по них визначатиме, де північ, і де Африка. Їх просто там давно підвісив Господь на нитках, бо так мало бути. Вони зараз уже не пронизують бажань. Бажання неюначі. Сміливі. Відверті і хоробрі. Вкриті крицею минулих боїв та розмальовані червоною емаллю зустрічного вітру! Про них шепотіти уже не вийде – про них треба щонайменше кричати! І бажання вилітають із чоловічих вуст у ескорті окличних знаків! І бажання потрапляють на добрий грунт - ….

Темний, несолодкий та мокрий осінній вітер потис мені руку та вказав напрямок моєї нової подорожі. Хмари розійшлися там, де зайшло сонце і думки злинули туди, де вільно. А височінь зоряного купола їх прийняла. Її погляд своїм дотиком допровадив мене туди, де вона вже чекала на мене, де зустрілися тільки ми, і більш нікого – моє та її бажання.
Її очі дихали вогнем, а груди розцвіли весною – подих заразив жаданням найпотаємнішого, а погляд вказав до нього шлях. Своєю рукою вона подарувала мені себе, не просячи, просто знаючи, що я належу їй теж. Ми злилися в одне ціле. Нероздільне. Неправильної форми. Здавалося, вічне.

Іноді достатньо думки, аби торкнутися пальцем спогадів, розворушити їх, закрутити їх у танці з уявою, розкрутити і із заплющеними очима поринути у світ забутих фантазій, старих мрій.
Пальці поволі лізуть своєю траєкторією і шукають … Очі навпроти себе шукають… А шкіра хоче торкнутися теж (оголеної)… загорнутися у… Язик…, ніс…, усе імітує вимріяну та наново згадану, вигадану реальність.

Іноді достатньо іншої думки. Чужої/своєї думки. Щоби повернутися у ту реальність, у якій ти стоїш ногами на мокрому бруку, волосся роздуває вітер, а очі захищені сучасними окулярами, ззаду тебе підпирає гаманець, а із віртуальністю та суєтою світу пов’язує предмет із лівою кишені – мобільний.

Іноді він уміє (змістом свойого дзеленькотіння) змінювати наші думки про реальність…та точки перетину із нею.

Отак і живемо – на межі між власними бажаннями, потребами та можливостями. Тривимірність все-таки. Між серцем, розумом та списом. Між планом, мрією та наміром. І без відваги його зреалізувати. Тільки з нахабством вдертися у якісь двері і сказати – «а ось і я!». або прибити щита на двері, і нікого більше не впустити? А де свобода? ідилія? гармонія? Довіра? Любов?.....де??? та до біса воно воїну!.... йому ж лише і треба – (читай вище).

Залишаючись на вістрі ножа, я дихав у потилицю вітру, котрий витирав піт із чола. Жодних сліз і страждань. Лише міць руки, спис, швидкість уперед та боротьба – все, що складало мій день, все, що мені цей день дарував. І так мало тривати. Деякий час. Чи довго? – Про це знав тільки наконечник списа і … сонце… і ще хтось, кого я ще не зустрів, проте, кого уже давно шукав і виборював право на зустріч. Моя жінка. З якою ми б могли наповнити наші життя чимось іншим (зовсім іншим), ніж те, що їх наповнювало/-є/-тиме до дня Х – дня, коли я зловлю її поглядом, відчую вухом та побачу долонею. Пригорну до себе та вип’ю її подих, сховаю у її очах сонце наніч, та вечірнім хрипким голосом спрямую їй: «Добрий вечір, мила. Я тебе … шукав/знайшов».